Роздуми про релігію та атеїзм

Гермес Трисмегист

admin — Sun, 03 May 2009 13:51:16 +0000

Гермес Трисмегист («Трижды величайший») — греко-египетское божество, культ которого принял гностическо-мистические черты и получил распространение одновременно с христианством. «Тайное» герметическое учение (отсюда слово «герметический» получило значение «наглухо закрытый») имеет последователей среди теософов и шарлатанов еще и в наше время. Герметическая литература, несомненно, оказала влияние на христианскую литературу: достаточно сравнить приводимый отрывок из Corpus Hermet. с соответствующим местом из христианского «Пастыря» Гермы (№ 198), с учением Валентиниана, офитов и других христианских сект.
Дошедшие до нас герметические тексты относятся ко И —III в., но источники их восходят к более древнему периоду.

Однажды, когда у меня явились размышления.о сущем и мысль моя сильно вознеслась, а телесные чувства мои приостановились, как (это бывает) у отягощенных сном от насыщения пищей или усталости тела, мне привиделось, что некто огромный, неопределенных размеров зовет меня по имени и говорит мне: «Что ты хочешь услышать, увидеть и, поразмыслив, изучить и познать?». 2. Я говорю: «а кто же ты?» — «Я,— говорит,— Пэмандр, разум небесный; я знаю, чего ты хочешь, и я с тобою повсюду».
Я говорю: «Я желаю изучить сущее, объять мыслью природу всего этого и познать бога; вот что,— говорю я,— хочу я услышать». Он опять мне говорит: «Направь свой разум к тому, что ты хочешь узнать, и я тебя научу».
Сказавши это, он преобразился видом, и сейчас же все для меня открылось вдруг, и я вижу беспредельное зрелище; все стало прекрасным и мягким светом; а через короткое время в части явился идущий вниз мрак ужасный и страшный, криво свернутый, так что уподобился дракону. Затем тьма превратилась в какое-то жидкое естество, несказанно волнующееся и испускающее дым, как от огня, издающее какой-то громкий неописуемый шум. Затем оттуда раздался нечленораздельный крик: похоже — голос огня… 6. Пэмандр мне говорит: «Ты поразмыслил, что означает это зрелище?» — «я хочу узнать»,— сказал я.
Разум, твой бог, бывший до жидкого естества, явившегося из мрака. А возникший из Разума светлый Логос — сын божий».— «Что же?» — говорю я. «Узнай вот что: видящее и слушающее в тебе — Логос господа, а Разум — отец-бог; они не разлучаются друг с другом, и их соединение есть жизнь…» 8. «Ну, а стихии природы,— сказал я,— откуда возникли?» На это он сказал: «Из Воли бога, которая, взявши Логос и увидав прекрасный мир, стала подражать ему в сотворении мира через ее Стихии и рождение душ. 9. Разум же, будучи обоеполым, являясь светом и жизнью, зачал еще другой Разум — демиурга, который, будучи богом огня и духа, сотворил семь диэке-тов (распорядителей), которые кругами окружают чувственный мир. А распорядок их называется роком»… 12. Отец же всего — Разум,— будучи жизнью и светом, породил человека, подобного ему: его он возлюбил, как собственное дитя; ибо он был прекрасен, будучи подобием отца; в самом деле бог возлюбил свой собственный образ; ему он передал все свои творения…
Сказавши это, Пэмандр смешался у меня с силами ‘. Я же, возблагодарив и прославив отца всего сущего, был отпущен им, укрепленный и наученный относительно природы всего и величайшего зрелища. И я начал проповедовать людям красоту благочестия и познания (гносиса): «О люди, мужи земнородные, предавшиеся опьянению, сну и незнанию бога, протрезвитесь, перестаньте быть пьяными, очарованные неразумным сном».
Они же, услыхав, явились единодушно. Я же говорю: «Зачем вы, земнородные мужи, предаете себя на смерть, имея возможность получить долю в бессмертии? Покайтесь вы, шедшие по пути заблуждения и общавшиеся с незнанием, откажитесь от мрачного света, примите долю бессмертия, оставив путь гибели». 29. И вот некоторые из них, занятые пустословием, отстали, ступив на путь смерти, другие же, бросившись к моим ногам, просили у меня поучения. Я же, подняв их, стал путеводителем народа, обучая их (словами), как и каким образом им спастись. Я посеял среди них слова мудрости, и они питались от воды бессмертной. Когда же настал вечер и свет солнца начал совсем меркнуть, я велел им возблагодарить бога. Исполнив благодарственную молитву, они отправились, каждый к своему ложу. 30. Я же, запечатлев «Сила» в тексте понимается в смысле богословском, так же как и христианское богословие знает «силы», «престолы» и т. П в себе благодеяние Пэмандра и исполнившись, чего хотел, возрадовался. Ибо сон тела стал бодрствованием души,’ слепота глаз — зоркостью души, мое молчание — чревато добром, воспарение логоса — рождением благ. Это случилось со мною, когда я принял от Разума, т. е. Пэмандра, слово небесное. Став богодухновенным, я дошел до круга истины. Потому я воздаю от всей души и силы хвалу богу-отцу. 31. «Свят бог-отец вселенной; свят бог, чья воля свершается его собственными силами; свят ты, словом своим составивший все; свят ты, чьим образом явилась природа; свят ты, кого не природа образовала; свят ты, который сильнее всякой силы; свят ты, который больше всякого объема; свят ты, который лучше всяких похвал. Прими чистые словесные жертвы от устремленного к тебе сердца и души, неназываемый, неизреченный, призываемый в молчании. 32. Услышь мое желание не уклониться от знания, доступного моему существу, укрепи меня и исполни меня этой благодати, чтобы я просветил пребывающих в невежестве (членов человеческого) рода, моих братьев, а твоих сыновей. Потому верую и свидетельствую: я иду к жизни и свету. Будь благословен, отец. Твой сын хочет быть святым с тобою, поскольку ты передал ему всякую власть».

Сципионов и Катонов

admin — Fri, 10 Apr 2009 04:46:34 +0000

Дети, почести, богатство, обширные залы и передние, набитые толпою клиентов, славное имя, знатная или красивая супруга и все прочее, зависящее от неопределенной изменчивой судьбы,— все это — принадлежности чужие, наемные; ничто не дается в дар; сцена обставляется бутафорией, которая снесена из разных мест и которую придется возвратить; кое-что придется отдать в первый же день, иное — на второй день, очень мало сохранится до конца…
мы получаем только право пользования, проценты, а срок определяет хозяин этого дара, мы должны иметь всегда наготове то, что нам дано на неопределенный срок, и по первому требованию возвратить без возражений… 4. Быстро ловите радость от детей и в свою очередь дайте детям насладиться вами, исчерпайте всякую радость без промедления; вам не дана отсрочка на эту ночь — нет, я взял слишком большой срок — на этот час. Надо торопиться, сзади наседают.

Поэтому нечего тебе бегать на могилу сына: там лежит самая худшая и самая тягостная для него часть — кости и прах, части, принадлежащие ему не больше, чем платье и другие покровы тела. Весь он исчез, он ушел, не оставив ничего своего на земле. Побыв некоторое время над нами, пока он не очистился и не сбросил с себя приставшие к нему пороки и всю мишуру тленного бытия, он затем вознесся к вышним и обретается среди блаженных душ. Он в кругу святых — Сципионов и Катонов.

De vita beata

admin — Fri, 03 Apr 2009 04:47:49 +0000

«Почему такой-то занят философией, а вместе с тем живет так богато? Почему он говорит, что надо презирать богатство, а владеет им? Называет жизнь презренной и, однако, живет? Говорит, что надо пренебрегать здоровьем, и, однако, тщательнейшим образом его оберегает и желает его в лучшем виде? Считает, что изгнание — звук пустой, говорит: «Что дурного в том, чтоб переменить местожительство», а между тем старается по возможности состариться в своем отечестве? Он считает, что между долгой и короткой жизнью нет разницы, однако! если ничто не мешает, он старается продлить свою жизнь и спокойно насладиться глубокой старостью». Но он говорит, что все это следует презирать не в том смысле, что этого не надо иметь, но что этим надо обладать без тревоги; он этого не отклоняет от себя, но относится спокойно! если оно от него отходит.

У горі віра сильніша

admin — Thu, 02 Apr 2009 17:23:02 +0000

Наступною подією, яка посилила мою релігійність, була втрата батька в тридцять сьомому році та її тяжкі наслідки для сім’ї. Сталася ця біда за два тижні до Жовтневих свят.
Пам’ятаю той фатальний сонячно-золотавий осінній день. Повернувшись зі школи та погравшись трохи н хлопцями на вулиці, я сів робити уроки. Раптом приходить до нас посильний і каже, щоб я йшов у степ, розшукав батька з чередою і переказав, аби той поквапився до колгоспної контори. Мовляв, приїхали з району «енкеведисти», тому велено йому негайно з’явитися туди. Покинувши уроки, я щодуху побіг за батьком (знав, де він міг бути з чередою, бо щоранку допомагав йому проганяти худобу до того чи іншого пасовиська). Батько з тривогою вислухав мене і почав завертати череду в бік села. Дочасна поява череди в селі немало здивувала селян. Батько зайшов додому, залишив свої нехитрі пастуші речі — торбу, свиту гирлигу — і, перехрестившись у куток на ікони, пішов до колгоспної контори. Пішов — і більше додому не повернувся. Вночі «чорним вороном» його та ще чотирьох односельців відвезли в райцентр Любашівку, а звідти — невідомо куди.
Довго після цього в нашій хаті молитви супроводжувались маминим лементом та нашими дитячими сльозами. Особливо, як мені здавалося, жалкував за батьком я, бо розумів, що більше не доведеться мені разом з ним ночувати в затишному курені на винограднику, слухати його розповіді про ангелів, які доглядають небо, зорі, Місяць, Сонце, про святих чудотворців, про життя тварин і птахів та про їхні розмови між собою…
Минали роки, а про батька не було ні слуху, ні духу, як у воду пірнув. Тільки через багато років дізналися ми про масштаби і причини репресій державних, партійних та військових діячів, а також численних простих, безвісних громадян. То були тяжкі часи для всієї нашої країни.
Втрата батька стала на все життя сімейним горем. Ми не могли зрозуміти: за що? Але відповіді на це запитання нізвідки не було, бо не було ні суду, ні слідства. Аж через двадцять років офіційна реабілітація відповіла: ні за що! Бо й справді: хіба можна вважати людину «ворогом народу» тільки за те, що вона не поспішала вступати до колгоспу як через свої релігійні переконання, так і через незнання нової форми господарювання? А проте згодом батько все ж таки став колгоспником. То хіба це — злочин? За свідченнями місцевих активістів, які були присутні на допиті батька в колгоспній конторі вночі 22 жовтня 1937 року, саме ухиляння деякий час від вступу до колгоспу інкримінували йому як злочин. День у день вранці й увечері всією сім’єю ми ставали на коліна перед іконами й гаряче молились, із слізьми просили «всемогутнього владику неба і землі» змилостивитися над нами — врятувати й повернути нам батька, та бог іп- чув наших молитов…
— Значить, так треба. Так угодно Всевишньому,— повторювала мама і, як завжди, додавала: «Нехай буде його свята воля!»
Саме в той період життя я вперше почув од матері, що живемо ми, «як той горох при дорозі — хто йде, той скубе»… І справді так було, «скуб» всякий.
…Ось тодішній голова колгоспу без домовленості з матір’ю, навіть без попередження, розпорядився переорати трактором частину нашого виноградника на присадибній ділянці, бо, мовляв, виноградник вклинюється в колгоспну землю і заважає орачам тримати «рівну борозну». А от бригадир власноручно знімає з нашої тачки справне колесо для колгоспного візка, а нам залишає якесь зіпсоване й менше розміром. Або ще приклад. Колгоспний активіст на прізвисько «дядюшка» посеред базару в Ананьєві скидає сп’яну з воза всі куплені мамою для дому господарські речі, в тому числі важкі кругляки крейди, придбані для побілки хати, його хуліганські дії супроводжуються брутальними й образливими словами. Умиваючись гіркими сльозами, ми з мамою збираємо шматки розбитих кругляків крейди в кошик, забираємо всі інші покупки в лантух і 15 кілометрів ідемо, несучи на собі важкі бесаги. А ось згодом новий голова колгоспу, рідний брат «дядюшки», велить зайняти нашу комору під колгоспне зерно. Своє збіжжя в мішках, муку, крупи ми переносимо у велику хату, а комору засипають колгоспним зерном і вішають замка.
Мати не шукала управи на таке свавілля, бо було небезпечно. Та й чи можна було десь знайти її, управу, в ті похмурі й тяжкі роки?

Ізраїль осідає в Ханаані

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:37:18 +0000

Після смерті Мойсея та Ісуса Навіна не знайшлося серед ізраїльтян людини, яка б могла зрівнятися з ними. Ізраїльські племена розпорошилися по Ханаану, мирно чи збройно займаючи призначені їм наділи. Між племенами не було згоди. Дрібні заздрощі, сварки за межі, місництво й гра амбіцій рвали вузли єдності, послаблювали національну згуртованість, потрібну для того, щоб утримати завойовані землі. Пересварившись, племена діяли кожне окремо, покладаючись тільки на власні сили, і не змогли до кінця підкорити країну. Опір народів Ханаану не було зламано цілком, і ті чекали нагоди, щоб повернути втрачені землі. Євеї, ханаанеї, аморреї та ієвусеї могли в будь-яку мить підняти заколот проти загарбників.
Ізраїльтянам весь час загрожували підкорені Ісусом Навіном укріплені міста Єрусалим, Газа, Аскалон, Еглон і багато інших, розкиданих по горах і долинах.
Тим часом ізраїльські племена, змучені багаторічними поневіряннями і боротьбою, прагнули якнайшвидше скористатися наслідками перемоги. Адже вони заволоділи розкішними пасовиськами, полями, оливковими садами й виноградниками. Нарешті, здійснилися їхні мрії про спокійне й заможне життя скотарів та хліборобів. Де вже тут думати про війну, якщо сповнилася обіцянка Ягве! З ханаанськими народами, що оточували їх, можна було якось домовитися, налагодити мирні взаємини і мати можливість господарювати на завойованих, землях.
Так і сталося: ізраїльтяни були ніби острівці в морі ха-наанських народів. Наслідки цієї відокремленості незабаром далися взнаки. Ізраїльтяни були люди прості й суворі, люди пустелі. Ханаанеї мали перевагу над ними своєю багатою цивілізацією і культурою; вони будували великі міста і до того ж розмовляли мовою, дуже близькою до староєврейської. Потомкам Іакова загрожувала одвічна доля варварів-завойов-ників: бути поглинутими більш розвинутими народами, яких вони собі підкорили. Дуже поширені стали змішані -шлюби; ізраїльтяни вже не вважали за непристойне одружуватися з жінками чужих народів, а ізраїльтянки охоче виходили заміж за ханаанеїв.
Були ще й інші, небезпечніші наслідки такого близького співіснування. Ізраїльтяни завжди шанували Ягве як свого бога. Однак він був бог суворий І невблаганний, бог великих подій, який допомагав обраному народові тільки в часи небезпеки. До того ж він жив далеко, у святилищі в Сіломі. Тричі на рік ходили туди на прощу віруючі, щоб через жерців принести йому жертви і вшанувати його молитвами, співами гімнів та ритуальними танцями. Але в щоденному житті ізраїльтяни на кожному кроці зустрічалися з місцевими богами, ближчими їм своїми людськими рисами. В Ханаані з давціх-давен шанували Ваала, Астарту й інших богів. Про це нагадували кам’яні стовпи, поставлені на пагорбах, гаї й священні дерева, статуетки з бронзи й теракоти, міфи, пісні й перекази, а також олтарі просто неба, на яких куріли жертви й пахуче зілля.
Восени, коли бог смерті Мот викрадав бога врожаю Ваала і забирав його в підземелля, чулися плач і зойки: ханаанеї влаштовували жалібні процесії; а з настанням весни, як тільки улюблений бог воскресав, жителі радісно танцювали на вулицях міст і сіл. Таким був у Ханаані ритм життя, життя колоритного, сповненого урочистих, радісних обрядів.
Ізраїльтяни навчились у ханаанеїв обробляти землю. Від них вони довідалися також, що Ваал, Астарта й інші місцеві боги керують природою і порами року, що в них треба благати дощу і багатого врожаю, просити, щоб вони відвернули сарану, град чи посуху.
Бог ізраїльського племені у Сіломі був надто неприступний, надто похмурий і гордий, щоб до нього звертатися з такими буденними справами. Однак Ягве розгнівався і надумав покарати відступників. Він зробив так, що окремі ізраїльські племена по черзі попадали в ярмо до ханаанеїв. Тоді грішники, тяжко пригноблені ворогом, каялися і благали помилування. Ягве був суворий, але милосердний. Він висував з-поміж них талановитих вождів, які обіймали високі посади суддів і визволяли з неволі своїх одноплемінців. Та невиправні сини Ізраїля, як тільки їм починало щастити, знову потрапляли в підступні пастки лжебогів.
Ізраїльські племена південного Ханаану” підкорив арам-ський цар Хусарсафем * і вони вісім років стогнали в неволі. Визволив їх після запеклих битв Гофоні’їл із племені Іуди, котрий потім сорок років мирно й успішно був на посаді судді в Ізраїлі.
Гірша доля спіткала нащадків Веніаміна. Цар моавітський Еглон в спілці з аммонітянами й амаликітянами захопив усю їхню територію і вісімнадцять років стягав з них важку данину. Тоді Аод, відважний муж з племені Веніаміна, вирішив покласти край цьому гніту. Аод був лівша. Причепивши собі меча з правого боку під плащем, він пішов до царя Еглона, нібито щоб передати йому від своїх одноплемінців дари. Придворна варта обшукала його, чи немає де в нього захованої зброї, але не обмацала правого боку, де звичайно ніхто не носив ні меча, ні кинджала. Гладкий деспот розсівся на троні, оточений придворними й одалісками. На прибулого ізраїльтянина він дивився з погордою, не підозрюючи, що той озброєний. Аод упав перед царем ниць і, віддавши дари, просив поговорити з ним віч-на-віч, бо нібито хотів сповістити щось дуже важливе.
«Таємне слово маю до тебе, царю», — мовив він. І додав-: «Слово боже маю до тебе».
Цар кліпнув підозріливо каправими очима і на мить замислився. Однак відразу подумав, що перед ним один з його численних нашіптувачів, які вешталися серед нащадків Веніаміна. Тому він кивнув придворним, щоб ті вийшли, а сам, зацікавлений, наставив вухо. Аод підійшов ближче, вдаючи, ніби хоче сказати йому щось потай. Але раптом видобув меча і так блискавично проткнув деспота, що той не встиг навіть крикнути. А коли гладке тіло, стікаючи кров’ю, зсунулося на кам’яну підлогу, Аод швидко замкнув двері зсередини на засув і втік через чорний хід.
Слуги терпляче ждали в передпокої, гадаючи, що цар розмовляє пошепки з таємничим чужинцем. Однак, коли розмова підозріло затяглася, сміливіші стали підслухувати під дверима, аж, врешті, стривожені мертвою тишею, вдарили на сполох. Виламавши двері, кинулися навздогін за вбивцею, та було вже пізно. Аод встиг повернутися до своїх одноплемінців і, ставши на горі Ефраїм, подав сигнал до повстання. Скориставшись замішанням, викликаним смертю царя, ізраїльтяни вторглися до Моаву і, мов буря, налетіли на своїх гнобителів. У кривавій битві вони розгромили їх, вбивши десять тисяч моавіт-ських воїнів. Народ обрав Аода суддею, і відтоді він правив у країні Ефраїма вісімдесят років.

Як Ісус Навін правив Ханааном

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:36:01 +0000

Підкорення Ханаану тривало сім років. У кривавих битвах загинув тридцять один ханаанський цар і багато простого люду.
За винятком Єрусалима і кількох інших укріплених міст над морем та в горах, уся територія південних районів аж до Ваал-Гада в Ліванській долині опинилася під владою Ізраїля. Тепер Ісус Навін почав ділити Ханаан між окремими ізраїльськими племенами. їх було всього тринадцять, бо покоління Иосифа розпалося на дві племінні групи його синів — Ефраїма і.Манассії. Оскільки потомки Рувима і Гада, а також половина племені Манассії одержали землі в Зайорданні, а левіти не діставали окремої території, то участь у розподілі взяли інші дев’ять племен і друга половина племені Манассії.
Таким чином, Ханаан був роздрібнений на десять округів. На півдні оселилися потомки Сімеона, Іуди і Веніаміна. Решту підкореного краю зайняли, просуваючись на північ, коліна Ефраїма, Манассії, Іссахара, Завулона, Неффаліма і Асіра. Невелике плем’я Дана було затиснуте між морем і горами на захід від місця, де оселилися сини Веніаміна та Іуди, в небезпечному сусідстві з філістимлянами, які ще не воювали з ізраїльтянами.
На території, що дісталася Ефраїмові, лежало місто Сілом. Туди було перенесено скінію і ковчег завіту. Так Сілом став першою столицею Ізраїлю, котра мала об’єднати розпорошені покоління в одну народність.
У власність левітам було виділено сорок вісім міст, у яких, за наказом Мойсея, вони здійснювали свою релігійну місію, живучи коштом населення — з податків, що їх стягали за розведення худоби та з десятин.
За Йорданом і в самому Ханаані було виділено шість міст, які давали притулок тим, хто вчинив ненавмисне вбивство і хотів уникнути родової помсти.
Ісус Навін оселився в містечку Фамнаф-Сараї, що розкинулось на вершині гори Ефраїм.
Племена Рувима, Гада і Манассії, виконавши дану Мойсееві обітницю, захотіли тепер повернутися до своїх поселень за Йорданом. Ісус Навін поблагословив їх на дорогу і просив бути вірними спільному храму в Сіломі, де поселився Ягве.
«З великим добром ї багатством повертаєтесь ви до поселень ваших, — сказав він, прощаючись, — зі сріблом і золотом, з міддю й залізом, з різноманітним одягом; поділіться ж здобиччю, взятою у ворогів ваших, з братами своїми».
Але незабаром до Сілома надійшла дуже тривожна звістка: воїни Рувима, Гада і Манассії, повертаючись до Зайордання, спорудили на пагорбі олтар, па якому приносили жертви Ягве. Цим самим нони привласнили собі права, що належали тільки жерцям у Сіломі. Отже, з самого початку релігії Мойсея загрожувала схизма26, а це могло потягти за собою політичну кризу в Ізраїлі. Ісус Навін вирішив задушити у зародку цей грізний прояв відступництва і скликав до Сілома війська решти племен, щоб збройно розправитись із винуватцями. Проте братовбивча війна в той час, коли Ізраїль ще не зміцнів у нещодавно завойованій країні, могла призвести до згубних наслідків. Тому спочатку вислали вперед посланців на чолі з Фінеесом, сином верховного жерця Єлеазара. Прибувши до Галаада, Фінеес докоряв нащадкам Рувима, Гада і Манассії:
«Що це за зрада, що вчинили ви проти бога Ізраїлевого, що тепер одвернулись од господа, спорудивши собі жертовника, щоб стати опором проти господа?»
Злякавшись війни, старшини зайорданських ізраїльтян гаряче виправдовувалися, ніби вони не мали наміру посягати на права жерців у Сіломі і що поставлений над Йорданом олтар було задумано тільки як пам’ятник, як вияв вдячності Ягве за здобуті перемоги. Відповідь не була дуже переконлива, але посланці, прагнучи будь-що уникнути братовбивчої війни, погодилися з нею. Та й, врешті, вони були впевнені, що налякані зайорданські племена вже ніколи не пробуватимуть порушити релігійну єдність з Ізраїлем.
Ісус Навін ще довгі роки правив потомками Ізраїля. Його великий авторитет єднав народ. Розпорошені по Ханаану племена беззастережно визнавали владу Ісуса- Навіна, а храм у Сіломі став єдиним місцем перебування Ягве. Але Ісус Навін непокоївся, що буде після його смерті. Він не бачив нікого, хто міг би стати на його місце, і боявся, що племена, залишившись без сильного керівництва, прагнутимуть власної незалежності, шкодячи цим спільній релігії і спільному добру. Щоб запобігти лихові, він скликав у Сіхемі всіх синів Ізраїг левих, прочитав їм ще раз завіти Мойсея і звелів присягнути, що не служитимуть чужим богам. На пам’ять про відновлену спілку з Ягве Ісус Навін поставив під дубом великий камінь і мовив до всього люду:
«Дивіться, цей камінь буде свідком проти нас, бо чув усі слова, що глаголив до нас господь; тим і мусить бути свідком Проти вас, щоб не зрадили ви бога вашого».
Ісус Навін помер у сто десять років. Його поховали на горі Ефраїмовій на його наділі у Фамнаф-Сараї. До гробниці йому поклали кам’яні ножі, якими ббрізали ізраїльтян, коли вони перейшли кордон Ханаану.

Війна з царями

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:35:04 +0000

Царі маленьких північних ханаанських держав безтурботно стежили за переможним походом ізраїльтян і тільки тоді, коли ізраїльтяни загарбали деякі укріплені міста середнього і південного Ханаану, збагнули, яка небезпека загрожує їхньому життю.

Під проводом Іавіна, царя асорського, виникла нова коаліція, до якої приєдналися міілже всі царі, володіння яких лежали на морському узбережжі і сягали аж до гори Карміл, а також гірських і низинних районів, що простягалися на північ до гори Гермон. Союзницька армія зібралася біля вод Мером-ських (озеро Ель-Хулех). її могутність становили бойові колісниці.

Коаліція п’яти царів

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:34:23 +0000

Єрусалимський цар Адоні-седек, глибоко вражений звісткою про боягузливу поведінку жителів Гаваона і побоюючись, що інші ханаанські міста можуть вчинити те саме, надумав суворо провчити їх. Він уклав спілку з царями Хеврона, Лахіса, Еглона та Іармуфа і на чолі об’єднаних збройних сил став під мурами міста, яке воліло жити в ганьбі, аніж мужньо боротися із загарбниками. Та гаваонітяни встигли вчасно сповістити про небезпеку Ісуса Навіна. Ізраїльське військо негайно ж вирушило з Галгала і після швидкого нічного маршу несподівано з’явилося біля Гаваона. Зав’язався жорстокий бій, в якому коаліція зазнала нищівної поразки. Розбиті вщент ханаанеї в паніці повтікали, залишивши багато полеглих. А тут ще почалася сильна буря з градом. Тих, що лишилися в живих, могла врятувати тільки нічна темрява. Тоді Ісус Навін, повторюючи слова з Книги праведного, заволав урочистим голосом:
«Сонце, стій над Гаваоном,
Місяцю — над Айялоном!»
Сонце й місяць справді зупинилися на небі й світили доти, доки ізраїльтяни розгромили ворогів і без опору захопили їхні міста. Безладно відступивши, п’ять царів заховалися в печері біля міста Македа. Ісус Навін наказав завалити вхід у печеру кам’яними брилами і після битви привести полонених до нього. Переможені царі впали Ісусові Навіну до ніг, а він звелів своїм начальникам племен на знак тріумфу «постати ногами на шиї царям сим». За воєнним звичаєм, царських бранців потім було повішено на п’яти шибеницях. Вони Висіли там цілий день. Тільки після заходу сонця їх зняли і кинули в печеру, де вони перед тим ховалися. Ця спільна могила, завалена камінням, ще довго нагадувала нащадкам про велику ізраїльську, перемогу над коаліцією п’яти царів.
Здобувши міста Макед, Лівну, Лахіс, Еглон, Хеврон і Давір, Ісус Навін пішов ще далі на південь. Зробивши кілька блискавичних походів, він захопив усю територію від Кадеша аж до Гази. Потім повернувся до табору в Галгалі, щоб дати заслужений відпочинок своїм стомленим воїнам і підготувати їх до майбутніх битв.

Хитрощі Гаваонітян

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:33:42 +0000

Десь-за п’ятнадцять миль на південний захід од Ієрихона лежало місто Гаваон. Жителі його були не дуже войовничі. Почувши про перемоги ізраїльтян, вони вирішили будь-що уникнути сутички з ними, Однак побоювалися, що грізні завойовники не захочуть вести переговори з містом, яке стоїть на шляху їхнього переможного просування і може бути для них привабливою здобиччю. Як схилити загарбників до укладення миру? Гаваонітяни не були хоробрі вояки, зате природа не поскупилася, наділяючи їх дипломатичною спритністю. Слушно вважаючи, що ізраїльтяни не знають точної географії Ханаану, вони вдалися до хитрощів.
Ісус Навін, зруйнувавши міста Ієрихон і Гай, повернувся до ізраїльського табору в Галгалі. Якось туди прибули посланці Гаваона і запропонували йому укласти угоду про дружбу.
«З далекої землі,—сказали вони,—прийшли ми, прагнучи укласти з вами спілку». ,
При цьому посланці запевняли, що їхнє місто лежить далеко від Галгала, отож така угода’ буде корисна для обох сторін. Вони улещували Ісуса Навіна, твердячи, ніби слава його дійшла навіть до їхнього далекого міста, і запевняли, що мали б за честь для себе укласти угоду з таким великим вождем.

Ісус Навін подивився на посланців і повірив, що ті прибули здалеку. Вони, здавалося, дуже стомлені дорогою, їхнє взуття, одяг і шкіряні бурдюки для вина було полатано й позашивано, а хліб у торбинах вкрився цвіллю. Ісус Навін вирішив укласти угоду із царем Гаваона, бо гадав, що таким чином зломить інших ханаанських царів, які, за чутками, об’єдналися в наступально-оборонну коаліцію. Угоду було укладено, й Ісус Навін скріпив її урочистою присягою. Та незабаром дізнався, обурений, що посланці обдурили його і він став жертвою їхньої підступності, бо Гаваон лежав дуже близько від Ієрихона і Гая. Жадібні до здобичі ізраїльські воїни вимагали відразу ж вирушити походом проти хитрого міста й покарати його за обман. Та Ісус Навін не хотів порушувати клятви і відхилив їхні домагання. Гаваонітяни уникли загибелі, але були приречені на довічне рабство. Відтоді вони протягом віків тяжко працювали — рубали дрова і носили воду для своїх ізраїльських повелителів.

В монастирі

admin — Thu, 02 Apr 2009 15:14:57 +0000

Щоб розширити богословський кругозір, набути нових релігійних вражень, і, так би мовити, освятити віру, я разом з товаришем по навчанню Григорієм Лисенком у серпні 1952 року відвідав одеський Успенський чоловічий монастир, на території якого була літня резиденція патріарха. В 1949 році ми, семінаристи, брали найактивнішу участь у відбудові цього монастиря, зруйнованого під час війни, і в спорудженні літньої дачі патріарха. Нині не впізнати було монастирську територію: все побілено, пофарбовано, обсаджено квітами, декоративними кущами, деревами. Красувався новий готель для приїжджого духовенства. Значну площу займав фруктовий сад, плоди з якого йшли на стіл патріарха і ченців.
Нас поселили в монастирському готелі. Благочинний монастиря ігумен Павло Голишев (колишній семінарський викладач) почав знайомити нас з обителлю.
Зі святинь монастиря ігумен Павло виділив шановану ікону Успіння пресвятої богородиці, а також нетлінні мощі преподобного Іоанна — шматочок ребра в невеличкому заскленому кіоті. Зізнатися, тоді я ще вірив у нетлінність мощей, якось не замислюючись над цим. Уявляв собі мощі як ціле нетлінне тіло, а тут побачив лише шматочок коричневої кістки.