Ізраїль осідає в Ханаані

Після смерті Мойсея та Ісуса Навіна не знайшлося серед ізраїльтян людини, яка б могла зрівнятися з ними. Ізраїльські племена розпорошилися по Ханаану, мирно чи збройно займаючи призначені їм наділи. Між племенами не було згоди. Дрібні заздрощі, сварки за межі, місництво й гра амбіцій рвали вузли єдності, послаблювали національну згуртованість, потрібну для того, щоб утримати завойовані землі. Пересварившись, племена діяли кожне окремо, покладаючись тільки на власні сили, і не змогли до кінця підкорити країну. Опір народів Ханаану не було зламано цілком, і ті чекали нагоди, щоб повернути втрачені землі. Євеї, ханаанеї, аморреї та ієвусеї могли в будь-яку мить підняти заколот проти загарбників.
Ізраїльтянам весь час загрожували підкорені Ісусом Навіном укріплені міста Єрусалим, Газа, Аскалон, Еглон і багато інших, розкиданих по горах і долинах.
Тим часом ізраїльські племена, змучені багаторічними поневіряннями і боротьбою, прагнули якнайшвидше скористатися наслідками перемоги. Адже вони заволоділи розкішними пасовиськами, полями, оливковими садами й виноградниками. Нарешті, здійснилися їхні мрії про спокійне й заможне життя скотарів та хліборобів. Де вже тут думати про війну, якщо сповнилася обіцянка Ягве! З ханаанськими народами, що оточували їх, можна було якось домовитися, налагодити мирні взаємини і мати можливість господарювати на завойованих, землях.
Так і сталося: ізраїльтяни були ніби острівці в морі ха-наанських народів. Наслідки цієї відокремленості незабаром далися взнаки. Ізраїльтяни були люди прості й суворі, люди пустелі. Ханаанеї мали перевагу над ними своєю багатою цивілізацією і культурою; вони будували великі міста і до того ж розмовляли мовою, дуже близькою до староєврейської. Потомкам Іакова загрожувала одвічна доля варварів-завойов-ників: бути поглинутими більш розвинутими народами, яких вони собі підкорили. Дуже поширені стали змішані -шлюби; ізраїльтяни вже не вважали за непристойне одружуватися з жінками чужих народів, а ізраїльтянки охоче виходили заміж за ханаанеїв.
Були ще й інші, небезпечніші наслідки такого близького співіснування. Ізраїльтяни завжди шанували Ягве як свого бога. Однак він був бог суворий І невблаганний, бог великих подій, який допомагав обраному народові тільки в часи небезпеки. До того ж він жив далеко, у святилищі в Сіломі. Тричі на рік ходили туди на прощу віруючі, щоб через жерців принести йому жертви і вшанувати його молитвами, співами гімнів та ритуальними танцями. Але в щоденному житті ізраїльтяни на кожному кроці зустрічалися з місцевими богами, ближчими їм своїми людськими рисами. В Ханаані з давціх-давен шанували Ваала, Астарту й інших богів. Про це нагадували кам’яні стовпи, поставлені на пагорбах, гаї й священні дерева, статуетки з бронзи й теракоти, міфи, пісні й перекази, а також олтарі просто неба, на яких куріли жертви й пахуче зілля.
Восени, коли бог смерті Мот викрадав бога врожаю Ваала і забирав його в підземелля, чулися плач і зойки: ханаанеї влаштовували жалібні процесії; а з настанням весни, як тільки улюблений бог воскресав, жителі радісно танцювали на вулицях міст і сіл. Таким був у Ханаані ритм життя, життя колоритного, сповненого урочистих, радісних обрядів.
Ізраїльтяни навчились у ханаанеїв обробляти землю. Від них вони довідалися також, що Ваал, Астарта й інші місцеві боги керують природою і порами року, що в них треба благати дощу і багатого врожаю, просити, щоб вони відвернули сарану, град чи посуху.
Бог ізраїльського племені у Сіломі був надто неприступний, надто похмурий і гордий, щоб до нього звертатися з такими буденними справами. Однак Ягве розгнівався і надумав покарати відступників. Він зробив так, що окремі ізраїльські племена по черзі попадали в ярмо до ханаанеїв. Тоді грішники, тяжко пригноблені ворогом, каялися і благали помилування. Ягве був суворий, але милосердний. Він висував з-поміж них талановитих вождів, які обіймали високі посади суддів і визволяли з неволі своїх одноплемінців. Та невиправні сини Ізраїля, як тільки їм починало щастити, знову потрапляли в підступні пастки лжебогів.
Ізраїльські племена південного Ханаану” підкорив арам-ський цар Хусарсафем * і вони вісім років стогнали в неволі. Визволив їх після запеклих битв Гофоні’їл із племені Іуди, котрий потім сорок років мирно й успішно був на посаді судді в Ізраїлі.
Гірша доля спіткала нащадків Веніаміна. Цар моавітський Еглон в спілці з аммонітянами й амаликітянами захопив усю їхню територію і вісімнадцять років стягав з них важку данину. Тоді Аод, відважний муж з племені Веніаміна, вирішив покласти край цьому гніту. Аод був лівша. Причепивши собі меча з правого боку під плащем, він пішов до царя Еглона, нібито щоб передати йому від своїх одноплемінців дари. Придворна варта обшукала його, чи немає де в нього захованої зброї, але не обмацала правого боку, де звичайно ніхто не носив ні меча, ні кинджала. Гладкий деспот розсівся на троні, оточений придворними й одалісками. На прибулого ізраїльтянина він дивився з погордою, не підозрюючи, що той озброєний. Аод упав перед царем ниць і, віддавши дари, просив поговорити з ним віч-на-віч, бо нібито хотів сповістити щось дуже важливе.
«Таємне слово маю до тебе, царю», — мовив він. І додав-: «Слово боже маю до тебе».
Цар кліпнув підозріливо каправими очима і на мить замислився. Однак відразу подумав, що перед ним один з його численних нашіптувачів, які вешталися серед нащадків Веніаміна. Тому він кивнув придворним, щоб ті вийшли, а сам, зацікавлений, наставив вухо. Аод підійшов ближче, вдаючи, ніби хоче сказати йому щось потай. Але раптом видобув меча і так блискавично проткнув деспота, що той не встиг навіть крикнути. А коли гладке тіло, стікаючи кров’ю, зсунулося на кам’яну підлогу, Аод швидко замкнув двері зсередини на засув і втік через чорний хід.
Слуги терпляче ждали в передпокої, гадаючи, що цар розмовляє пошепки з таємничим чужинцем. Однак, коли розмова підозріло затяглася, сміливіші стали підслухувати під дверима, аж, врешті, стривожені мертвою тишею, вдарили на сполох. Виламавши двері, кинулися навздогін за вбивцею, та було вже пізно. Аод встиг повернутися до своїх одноплемінців і, ставши на горі Ефраїм, подав сигнал до повстання. Скориставшись замішанням, викликаним смертю царя, ізраїльтяни вторглися до Моаву і, мов буря, налетіли на своїх гнобителів. У кривавій битві вони розгромили їх, вбивши десять тисяч моавіт-ських воїнів. Народ обрав Аода суддею, і відтоді він правив у країні Ефраїма вісімдесят років.