У горі віра сильніша

Наступною подією, яка посилила мою релігійність, була втрата батька в тридцять сьомому році та її тяжкі наслідки для сім’ї. Сталася ця біда за два тижні до Жовтневих свят.
Пам’ятаю той фатальний сонячно-золотавий осінній день. Повернувшись зі школи та погравшись трохи н хлопцями на вулиці, я сів робити уроки. Раптом приходить до нас посильний і каже, щоб я йшов у степ, розшукав батька з чередою і переказав, аби той поквапився до колгоспної контори. Мовляв, приїхали з району «енкеведисти», тому велено йому негайно з’явитися туди. Покинувши уроки, я щодуху побіг за батьком (знав, де він міг бути з чередою, бо щоранку допомагав йому проганяти худобу до того чи іншого пасовиська). Батько з тривогою вислухав мене і почав завертати череду в бік села. Дочасна поява череди в селі немало здивувала селян. Батько зайшов додому, залишив свої нехитрі пастуші речі — торбу, свиту гирлигу — і, перехрестившись у куток на ікони, пішов до колгоспної контори. Пішов — і більше додому не повернувся. Вночі «чорним вороном» його та ще чотирьох односельців відвезли в райцентр Любашівку, а звідти — невідомо куди.
Довго після цього в нашій хаті молитви супроводжувались маминим лементом та нашими дитячими сльозами. Особливо, як мені здавалося, жалкував за батьком я, бо розумів, що більше не доведеться мені разом з ним ночувати в затишному курені на винограднику, слухати його розповіді про ангелів, які доглядають небо, зорі, Місяць, Сонце, про святих чудотворців, про життя тварин і птахів та про їхні розмови між собою…
Минали роки, а про батька не було ні слуху, ні духу, як у воду пірнув. Тільки через багато років дізналися ми про масштаби і причини репресій державних, партійних та військових діячів, а також численних простих, безвісних громадян. То були тяжкі часи для всієї нашої країни.
Втрата батька стала на все життя сімейним горем. Ми не могли зрозуміти: за що? Але відповіді на це запитання нізвідки не було, бо не було ні суду, ні слідства. Аж через двадцять років офіційна реабілітація відповіла: ні за що! Бо й справді: хіба можна вважати людину «ворогом народу» тільки за те, що вона не поспішала вступати до колгоспу як через свої релігійні переконання, так і через незнання нової форми господарювання? А проте згодом батько все ж таки став колгоспником. То хіба це — злочин? За свідченнями місцевих активістів, які були присутні на допиті батька в колгоспній конторі вночі 22 жовтня 1937 року, саме ухиляння деякий час від вступу до колгоспу інкримінували йому як злочин. День у день вранці й увечері всією сім’єю ми ставали на коліна перед іконами й гаряче молились, із слізьми просили «всемогутнього владику неба і землі» змилостивитися над нами — врятувати й повернути нам батька, та бог іп- чув наших молитов…
— Значить, так треба. Так угодно Всевишньому,— повторювала мама і, як завжди, додавала: «Нехай буде його свята воля!»
Саме в той період життя я вперше почув од матері, що живемо ми, «як той горох при дорозі — хто йде, той скубе»… І справді так було, «скуб» всякий.
…Ось тодішній голова колгоспу без домовленості з матір’ю, навіть без попередження, розпорядився переорати трактором частину нашого виноградника на присадибній ділянці, бо, мовляв, виноградник вклинюється в колгоспну землю і заважає орачам тримати «рівну борозну». А от бригадир власноручно знімає з нашої тачки справне колесо для колгоспного візка, а нам залишає якесь зіпсоване й менше розміром. Або ще приклад. Колгоспний активіст на прізвисько «дядюшка» посеред базару в Ананьєві скидає сп’яну з воза всі куплені мамою для дому господарські речі, в тому числі важкі кругляки крейди, придбані для побілки хати, його хуліганські дії супроводжуються брутальними й образливими словами. Умиваючись гіркими сльозами, ми з мамою збираємо шматки розбитих кругляків крейди в кошик, забираємо всі інші покупки в лантух і 15 кілометрів ідемо, несучи на собі важкі бесаги. А ось згодом новий голова колгоспу, рідний брат «дядюшки», велить зайняти нашу комору під колгоспне зерно. Своє збіжжя в мішках, муку, крупи ми переносимо у велику хату, а комору засипають колгоспним зерном і вішають замка.
Мати не шукала управи на таке свавілля, бо було небезпечно. Та й чи можна було десь знайти її, управу, в ті похмурі й тяжкі роки?